Archive for December, 2010
(from lecture of B.K.Tirtha Maharaj, 3 of September 2006, Sofia)
The perfection of vision should be a beautiful form. So from the cradle somebody is watching and waiting for the most beautiful thing to come to Her. And then She is compensated for the closed eyes, She FEELS: “That is nice, but that is not Beauty Himself.” So She feels when the real Beauty is coming – then She is ready to open the eyes.
So, Beauty is approaching, but who is hiding in the cradle? That is Supreme Love. Love, Divine Love, opens the eyes to Divine Beauty. This is the beginning of bhakti, this is the beginning of the divine love relationship. This is the ontological situation in Vrindavan, so to say. That sounds very dry. Still if this is the beginning, that should be the end also – if you practice bhakti yoga, the same should happen to you. We should practice and we should pray for that thing happening in our hearts – that Divine Beauty meets Divine Love in our hearts. That is Radha-Krishna worship in your heart. This is the way how to make a temple out of your heart. By purifying, by cleansing the heart. So we should create appropriate and proper situation for Radha and Krishna to meet in our life and in our heart.
And of course later on Their connection was growing. And this divine connection was reaching certain pick points. But then, after fulfillment, separation was also revealed. Although They met, They were separated. Even while they were meeting, They had this fear of being separated again. I think you also had this feeling – when you have some very good time, some very good company, but you have a little fear at the back of your brain that may be it will stop sometime. This very hidden fear is clearly described in the bhakti scriptures. So when They are together, They have the fear of separation. But when They are separated, They have the feeling of meeting again. Milan, Prabhu milan – meeting the Lord.
Therefore we can say: whether you are together or separated – it’s the same! It’s intensive feelings. And I made an investigation in India last time with two pictures. There was one Radha alone, in a little depressed mood; and the other is Radha and Krishna close to each other. And when I met any devotee there, I asked: “What you prefer, what you like better – sambhoga or vipralambha (union or separation)? And all those who were very educated in the vaishnava etiquette and philosophy, they said: “Vipralambha (separation).” Most of the male devotees said: “Vipralambha.” But whenever we came to Vrindavan and especially when I asked female devotees: “What you prefer, meeting or separation?” they said: “Meeting.”
Anyway, whether They are together or separated, we should glorify this beauty of Their meeting. And if that meeting happens in our heart, in our life, then our life is fulfilled.
You can try to understand the symbolic meaning of the story also. Because Krishna not only represents the ultimate Beauty, but He also represents knowledge. And Radhika is not only Divine Love, but emotions, feelings. So like brain, head – and heart. If they are together, harmony is there. Right? But when the head and the heart are separated, it’s a big problem, some pain will manifest. Therefore the purification process, or self-realization, should aim at the meeting of good head and good heart. And of course, we are speaking about the purest divine connection. We should not mix it with some material, worldly conceptions.
(B. K. Tírtha Mahárádzs leckéjéből, 2006. szeptember 3, Szófia)
A látás tökéletességének egy gyönyörű formának kell lennie. Valaki tehát vár a bölcsőben, hogy a legszebb dolog eljöjjön Hozzá. És ez kárpótolja a bezárt szemekért. Azt érzi: „Ez is szép, de ez még nem a Szépség maga.” Megérzi, amikor az igazi Szépség jön el, és akkor készen áll arra, hogy kinyissa a szemét.
Közeledik tehát a szépség, de ki rejtőzik a bölcsőben? A Legfelsőbb Szeretet. A Szeretet, az Isteni Szeretet kinyitja a szemet az Isteni Szépségre. Ez a bhakti kezdete, ez az isteni szeretetteljes kapcsolat kezdete. Mondhatni, ez az ontológia helyzet Vrndávanban. Ez így nagyon száraznak hangzik. Mégis ha ez a kezdet, a végének is ennek kell lennie, ha gyakorolod a bhakti-jógát, veled is ugyan ennek kell történnie. Gyakoroljuk és imádkozzuk érte, hogy az a dolog megtörténjen a szívünkben, amikor az Isteni Szépség és az Isteni Szeretet találkozik a szívünkben. Ez Rádhá-Krsna imádata a szívedben. Ez a módja annak, hogyan csináljunk templomot a szívünkből. Úgy, hogy megtisztítjuk. Megfelelő helyzetet kell biztosítanunk Rádhá és Krsna számára, hogy találkozhassanak az életünkben, és a szívünkben.
És természetesen később elmélyült a kapcsolatuk. És ez az isteni kapcsolat különböző választópontokhoz ért. Aztán pedig a beteljesülés után megnyilvánult az elválás is. Habár találkoztak, el kellett válniuk. Még akkor is, amikor éppen találkoztak, ott volt az ismételt elválástól való félelem. Azt gondolom ez az érzés nálatok is megvan, amikor nagyon jól érzed magad, nagyon jó társaságban, de valahol ott motoszkál a félelem, hogy lehet, hogy ez valamikor véget ér. Ez a nagyon is rejtett félelem világosan le van írva a bhakti szentírásaiban. Amikor tehát együtt vannak, bennük van az elválás félelme. Amikor azonban elválásban vannak, érzik az újbóli találkozást. Milan prabhu, mila – találkozz az Úrral.
Ezért azt mondhatjuk: akár együtt vagy, vagy éppen elválásban, a kettő egyforma. Intenzív érzelmek. Legutóbb Indiában megvizsgáltam két képet. Az egyiken Rádhá egyedül volt, egy kissé szomorú hangulatban; a másikon pedig Rádhá és Krsna közel egymáshoz. És bármikor csak találkoztam ott egy bhaktával, megkérdeztem: „Mi az, amit jobban szeretsz, szambhóga vagy vipralambha (együttlét vagy elválás)? És mindazok, akik jól ismerték a vaisnava etikettet és filozófiát azt mondták: „Vipralambha (elválás).” A legtöbb prabhu azt mondta: „Vipralambha.” Azonban amikor Vrndávanba értünk, és különösképp amikor mátádzsíkat kérdeztem: „Mit szeretsz jobban, a találkozást vagy az elválást?” azt mondták: „Találkozás.”
Bárhogy is, akár együtt vannak, akár külön, dicsőítsük találkozásuk ezen szépségét. És ha megtörténik ez a találkozás a szívünkben, az életünkben, akkor életünk beteljesedett.
Megpróbálhatjátok a történet szimbolikus jelentését is megérteni. Mert Krsna nem csak a végső Szépséget testesíti meg, hanem a tudást is. Rádhiká pedig nem csak az Isteni Szeretet, hanem érzelmek, érzések is. Olyan ez mint az agy, a fej és a szív. Ha együtt vannak megvan a harmónia. Így van? De ha a fej és a szív elválasztatnak, az nagy probléma, fájdalmas lesz. Ezért az önmegvalósítás tisztító folyamatának arra kell törekednie, hogy a jó fej és a jó szív találkozzon. És természetesen a legtisztább isteni kapcsolatról beszélünk. Ne keverjük ezt valamilyen anyagi, világi felfogással.
(от лекция на Б.К.Тиртха Махарадж, 3 септември 2006, София)
Съвършеното виждане би трябвало да разпознава красотата. И тъй, от люлката едно момиче стаено очаква най-красивото нещо. И въпреки слепите си очи, Тя чувства: “Това е хубаво, но не е самата Красота.” Тя усеща кога идва истинската Красота и едва тогава отваря очи.
И тъй, Красотата идва, но кой е скрит в люлката? Това е Любовта. Божествената Любов, отваря очи за Божествената Красота. Това е началото на бхакти, началото на божествената любовна връзка. Такава е онтологичната ситуация във Вриндаван, тъй да се каже. Но това звучи много сухо. Въпреки всичко ако е началото, такъв трябва да бъде и краят – ако практикуваме бхакти йога, същото трябва да се случи и на нас. Нека практикуваме и нека се молим то да се разкрие в сърцата ни – Божествената Красота да се срещне с Божествената Любов. Това е обожанието на Радха-Кришна в сърцето. Това е начинът да превърнем сърцето си в храм. Затова трябва да създадем подходящи условия, та да могат Радха и Кришна да се срещнат в живота ни, в сърцата ни.
Разбира се по-нататък Тяхната връзка се развивала, достигайки някои връхни точки. А след осъществяването дошла и раздялата. Макар да се намерили, Те били разделени. Дори когато се срещали, се боели, че отново ще се разделят. Мисля, че вие също сте имали това усещане, когато сте много щастливи и в много добра компания, все пак в ъгълчето на мозъка ви се таи страхът, че това все някога ще свърши. Този дълбоко скрит страх е съвсем ясно описан в бхакти-литературата. Когато са заедно, Те се боят от раздялата. Но когато са разделени, имат усещането, че ще се срещнат пак. Милан, Прабху милан, да срещнеш Бога.
Затова можем да кажем – дали сте заедно или разделени е все едно. Чувствата са силни. Последния път като бях в Индия направих едно проучване с две рисунки. На едната Радха е сама и тъжна; а на другата са Радха и Кришна съвсем близо един до друг. Когато и да срещнех някой бхакта там, запитвах го: “Кое си избираш, кое ти харесва повече – самбхога или випраламбха (единението или раздялата)? И всички онези, които бяха добре обучени във вайшнавския етикет и философия, отвръщаха: ”Випраламбха (раздялата).” Повечето от мъжете казваха: “Випраламбха.” Но щом стигнах във Вриндаван и особено когато запитах жените-бхакти: “Какво предпочитате, срещата или раздялата?” те отвръщаха: “Срещата.”
Но независимо дали са заедно или разделени, ние трябва да прославяме красотата на Тяхната среща. И ако тази среща се случи в сърцата ни, тогава животът ни има смисъл.
Може да се опитате да вникнете и в символичното значение на историята. Защото Кришна олицетворява не само върховната Красота, но също и познанието. А Радхика е не просто Божествената Любов, но и емоциите, чувствата. Сякаш единият е мозъкът, главата, а другият сърцето. Ако те са заедно има хармония. Нали? Но когато главата и сърцето не са единни, проблемът е голям, болката е силна. Затова процесът на пречистване и себе-реализацията трябва да имат за цел срещата на един добър ум с едно добро сърце. Разбира се, говорим за най-чиста божествена връзка. Не бива да смесваме това с каквито и да било земни, светски понятия.
(З лекції Б.К.ТиртхиМахараджа, 3 версня 2006, Софія)
Досконалий погляд мусить впізнати красу. Так ще з колиски дівчинка тайно очікує найкрасивищу річь. І незважаючи на сліпі очі, Вона відчуває: „Це гарно, але це на Краса.” Вона відчуває, коли йде справжня Краса й аж тоді Вона розплющує очі.
І так Краса йде, але хто в колисці? Це Любов. Божествена Любов, яка відкриває очі для Божествену Красу. Це початок Бхакти, початох божественої любовної сполучення. Така онтологична ситуація у Вріндавані, так сказати. Але це звучить дуже неточно. Якщо це початок, таким має бути і кінець – якщо практикуємо бхакти йога, те саме буде і з нами. Нехай практикуємо й нехай молимося, щоб це відбулося в наших серцях – щоб Божествена Краса зустрилася з Божественою Любов’ю. Це обожнювання Радхи-Крішни в серці. Такий способ перетворити серце в храм. Про це ми мусимо створити відповідні умови, щоб Радха й Крішна могли би зустритися в нашему житті, в наших серцях.
Звичайно, Їхні стосунки розвивалися, досягаючи деякі верховні рівні. А після реализації пришла і розлука. Хоча Вони знайшли один одного, Вони розлучилися. Нвіть коли зустричалися, боялися, що знову розлучаться. Думаю, що у вас теж було таке відчуття, коли дуже щастливі, серед хорошої компанії, десь у вашому мозку приховується страх, що це колись закінчиться. Цей прихованний страх дуже ясно описанний в бхакти літературі. Коли Вони разом, вони боються розлуки. Але коли Вони розлучилися, мають почуття, що знову зустринуться. Мілан, Прабху мілан, зустринути Бога.
Тому ми можемо сказати – чи ви разом, чи ні – все одне. Почуття сильні. Останнього разу, коли я був в Індії, я зробив дослідження двумя малюнками. На першому була Радха – одна й смутна, на другому – Радха й Крішна зовсім близко один біля одного. Коли я зустринув бхакту там, я його запитав: „Що ти вибіратимеш, що тобі більше подобається – сампхога або віпраламбха (з’єднання або розлука)?” Всі, які добре вчили вайшнавський етікет і філософію, відповідалі: „Віпраламбха (розлука).” Більше з чоловіків говорили: „Віпраламбха”, але коли я приїхав в Вріндаван і коли я запитав жінок бхактів, вони сказали: „Зустрича”.
Але незважаючи на це, чи Вони разом або ні, ми мусимо прославити красу Їхної зустричи. Іякщо ця зустрича відбувається в наших серцях, тоді наше життя має сенс.
Можете спробувати зрозумити символичне значення історії. Тому що Крішна втілює не тільки верховну Красу, але також і знання, А Радхика не просто Божествена Любов, але і емоції, відчуття. Ніби один з Них мозок, голова, а другий – серце. Якщо вони разум, є гармонія. Чи нетак? Але коли голова й серце неєдинні, проблема дуже велика, біль – дуже сильна. Тому процес очищення і себереализації мусить намагатися досягнути до зустричи доброго ума з добрим серцем, Звичайно, говоримо про найчищі божествені стосунки. Не треба від цього робити суміш з будь-якими земними, світскими поняттями.
(Conferencia de B.K.Tirtha Maharaj,el 3 de septiembre 2006, Sofía)
La perfecta visión debería divisar la Hermosura. Así es que desde su cuna una niña espera conteniendo el aliento que le ocurra lo más hermoso del mundo. Y a pesar de sus ojos ciegos ella tiene un presentimiento: “Eso sí que es hermoso pero no es la Hermosura”. Ella siente la llegada de la verdadera Hermosura y apenas entonces abre sus ojos para ella.
Ahora bien, viene la Hermosura pero ¿quién queda escondido en la cuna? Es el Amor. Es el Amor Divino quien abre los ojos para que puedan percibir la Divina Hermosura. Es el comienzo del bhakti, el comienzo de la divina relación amorosa.En otras palabras, ésta es la situación ontológica en Vrindavan. Suena algo seco. A pesar de todo, si es el comienzo, el final será igual – si practicamos el bhakti yoga nos ocurrirá igual. Practiquemos pues y recemos que igual unión se realice en nuestros corazones – la Divina Hermosura encontrará el Divino Amor. Es la adoración de Radha-Krishna en el corazón. Es la vía a seguir para convertir en un templo nuestro corazón. Debemos por lo tanto crear las condiciones adecuadas para posibilitar el encuentro entre Radha y Krishna tanto en nuestra vida como en nuestros corazones.
Por supuesto desde aquí en adelante Su relación seguirá evolucionando y llegará a sus puntos culminantes. Pero después de la unión llega la separación. Se encontraron en efecto y sin embargo permanecieron separados. Hasta al encontrarse Ellos tenían ya el presentimiento de una nueva separación. Creo que también vosotros habéis experimentado ya parecido presentimiento en momentos de gran felicidad en buena compañía cuando en un rinconcito del cerebro se disimula la angustia de que todo esto acabará en cualquier instante. Esta angustia disimulada en lo más profundo del alma queda claramente descrita en las escrituras-bhakti. Estando unidos, estando juntos, Ellos temen la separación. Por lo tanto, estando separados tienen el presentimiento de un nuevo encuentro. Milan, Prabhu milan, encontrarse con Dios.
Por esto podemos decir – estar juntos o separados da igual. Las emociones son intensas. La última vez que he estado en India había realizado una investigación a base de dos dibujos. En uno se ve a Radha solitaria y triste y en otro Radha y Krishna se ven en estrecho contacto. Y al encontrar por allí algún bhakta siempre le preguntaba: “¿Qué es lo que eliges, qué es lo que te gusta más – la sambhoga o la vipralambha – la unión o la separación?” Y todos aquellos que estaban firmados en etiqueta y filosofía vaishnava me respondían: ”La Vipralambha – la separación ”. La mayoría de los hombres decían: ”La Vipralambha”. Mas al llegar a Vrindavan y sobre todos al preguntar a mujeres –bhakti: “¿Qué es lo que prefieres, – la unión o la separación?”, ellas me respondían: “La Unión”.
Debemos alabar la hermosura de Su Unión independientemente si están unidos o separados. Y cuando este encuentro se realice en nuestros corazones, nuestra vida adquirirá su sentido.
Podéis intentar de entender el sentido simbólico de la historia. Ya que Krishna encarna no sólo la Hermosura suprema, sino también el saber. Y Radica no es simplemente el Amor Divino sino también encarna emociones y sentimientos. Como si uno fuese el cerebro, la cabeza y el otro fuese el corazón. Cuando están juntos reina armonía.¿No es cierto? Pero cuando cabeza y corazón no estén unidos, aparece un grave problema y el dolor aqueja con fuerza. Es por esto que los procesos de purificación y autorrealización deben plantearse el objetivo de la unión entre buena mente y buen corazón. Por supuesto estamos hablando de una relación divina. No debemos mezclar de ningún los laicos y materiales de nuestro mundo aquí en la tierra.
(श्री भ.क. तीर्थ महाराज के व्याख्यान से उद्धृत , ३ सितम्बर.२००६,सोफिया )
. दृष्टि की पूर्णता सौन्दर्यावस्था होनी चाहिए | तो पालने से कोई देख रहा और प्रतीक्षा कर रहा है की सबसे सुन्दर चीज़ उसके पास आ रही है |और तब उसे उसकी बंद आँखों का हर्जाना मिल जाता है ,उसे लगता है ,”यह अच्छा है,पर यह साकार सौंदर्य नहीं है “अत:जब वास्तविक सौन्दर्य प्रकट होता है ,वह उसे अनुभव करती है -तब वह आँखे खोलने को तैयार है |
.इस प्रकार सौंदर्य तो आ रहा है,पर पालने में कौन छुपा हुआ है? वह है -परम प्रेम|प्रेम,दैविक प्रेम,दैविक सौन्दर्य के लिए आँखे खोलता है |यही भक्ति का आरम्भ है,यह दैविक प्रेम सम्बन्ध का आरंभ है | वृन्दावन में यह सत्ता मीमांसा सम्बन्धी स्थिति है -ऐसा कहा जा सकता है | यह काफी रूखा प्रतीत होता है |फिर भी यदि यह आरम्भ है तो अंत भी यही होना चाहिए -यदि आप भक्ति -योग को व्यव्हार में लेट हैं तो आप के साथ ऐसा ही होना चाहिए | हमें अभ्यास करना चाहिए और हमें हमारे हृदयों में होने वाली चीजों के लिए प्रार्थना करनी चाहिए -दैविक प्सौन्दार्य ,दैविक प्रेम से हमारे ह्रदय में ही मिलता है |यही राधा-कृष्ण आराधना है , आपके हृदय में|यही तरीका है की आप किस पराक्र अपने ह्रदय के बाहर एक मंदिर बनाएं|ह्रदय के शुद्धिकरण द्वारा,उसकी स्वच्छता द्वारा| हमारे जीवन में और हमारे हृदयों में राधा और कृष्ण के मिलन हेतु हमें उचित एवं सही स्थिति बनानी चाहिए |
और निश्चित रूप से अंतत: उनका सम्बन्ध बढ़ रहा था और एक विशेष स्तर तक पहुँच रहा था t |लेकिन फिर, इस सम्पूर्णता के बाद, वियोग भी सामने आया |हालांकि वे मिले थे, वे अलग हो गए थे. यहां तक कि जब वे मिल रहे थे , उस समय फिर से अलग होने का डर था |मुझे लगता है कि आप ने भी यह महसूस किया होगा – जब आप कुछ बहुत अच्छा समय बिताते हैं , कुछ बहुत अच्छी संगत होती है, लेकिन आप के दिमाग में कंही थोड़ा डर होता है कि हो सकता है यह कुछ समय बाद समाप्त हो जाए |. भक्ति शास्त्रों में यह डर बहुत स्पष्ट रूप से वर्णित है| तो जब वे एक साथ हैं , अलगाव का डरहै. लेकिन जब वे अलग हो रहे हैं,वे फिर से मिलन की भावना है. मिलन , प्रभु मिलन – ईश्वर से मिलन |
इसलिए हम कह सकते हैं: चाहे आप एक साथ हों या अलग हो r – यह एक है!यह गहन भावनाए हैं .,और मैंने , पिछली बार भारत में दो चित्रों के साथ ,एक जांच की |उसमें से एक में राधा थीं ,अकेली,कुछ उदास सी ,और दूसरे में राधा और कृष्ण एक दूसरे के करीब| और मैं जब किसी भी भक्त से वंहा मिलता,तो पूछता,” आप क्या चाहेंगें ,आपको क्या ज्यादा अच्छा लगेगा –संभोग या विप्रलंभ (मेल या अलगाव)? और वे सभी जो वैष्णव शिष्टाचार और दर्शन में अति शिक्षित थे, उन्होंने कहा: “विप्रलंभ (जुदाई).” पुरुष श्रद्धालुओं में से अधिकांश ने कहा: “. विप्रलम्भ” |लेकिन जब भी में वृन्दावन आया और विशेष रूप से जब मैंने महिला भक्तों से पूछा: “आप संयोग या अलगाव क्या पसंद करती हैं ? उन्होंने कहा:”मिलन “
जो भी हो,वे साथ हों या अलग,हमें उनके मिलन के सौंदर्य की स्तुति करनी चाहिए |यदि उनका ये मिलन , हमारे ह्रदय,हमारे जीवन में घटता है हमारा जीवन परिपूर्ण हो जाता है |
.आप को इस कहानी का सांकेतिक अर्थ भी समझना चाहिए क्यूंकि कृष्ण न कवं सम्पूर्ण सौंदर्य को प्रतिनिधित्व करते हैं ,बल्कि वे ज्ञान को भी प्रस्तुत करते हैं |राधिका न केवल दैविक प्रेम हैं ,वर्ण भावनाए,संवेग भी हैं |तो जैसे मस्तिष्क,सर और ह्रदय,जब वे साथ हैं,तो अनुरूपता है, ठीक है ?पर जब बुद्धि और ह्रदय अलग हैंतो यह एक बहुत बड़ी समस्या है |कुछ दर्द प्रकट होगा |अत:शुद्धिकर्ण की प्रक्रिया या स्व-बोध ,दोनों का लक्ष्य सु-बुद्धि या सु- ह्रदय का मेल होना चाहिए |और हम तो निसंदेह शुद्धतम दैविक सम्बन्ध के बारे में बात कर रहे हैं |हमें इसे किसी भौतिक ,सांसारिक सम्बन्ध से नहीं जोड़ना चाहिए |
(from lecture of B.K.Tirtha Maharaj, 3 of September 2006, Sofia)
Krishna was alone for some time. Because His parents – Nanda Baba and Mother Yashoda – were very satisfied to have a son, but their friends – King Vrishabhanu and Kirtida Devi – had no children. They had a very complete life, but without fruit, without children. So they were praying, and doing, and waiting – and nothing happened. Finally they had a baby, they found a baby. They were very satisfied: “O, we have a nice daughter, we are so happy, we are so fortunate!” And they didn’t even consider that this little girl was blind: “It doesn’t matter, may be blind, still we are very happy and very satisfied.” You know, in India the beauty of the eyes is compared to the lotus flower. And the love of the parents is so great, that even if the child is blind by chance or by bad fortune, they might call him or her Padmalochana – Lotuseyed. So the love of the parents puts beautiful eyes even to a blind child. Their eye observes the beauty even if there is a lack of good fortune.
So King Vrishabhanu and his wife were fully satisfied: “After so many tribulations finally we have a girl!”Soon the new spread in Vrindavan. And you know, when a family has a new-born baby, they invite guests. They want to share the happiness: “Come, join our happiness! You please also give blessings to the child.” This is a beautiful principle – that whenever we have any happiness, we should invite people and share it. In this way it will grow. And if you have some difficulties, you can also invite people, or at least try to share with some good friends, because in this way your distress will diminish.
So they were inviting the gusts in order to share their happiness. And you know, everybody is very sensitive and very polite in Vrindavan, so Mother Yashoda and Nanda Baba didn’t express their sorrow for the little girl not to have open eyes. You know, when there is a delicate question, you just try to overcome the problem, you say some nice words and then you just go and take some other subject. So they were also approaching and expressing their happiness: “O, you are so fortunate to have a child now…” and then they were going to take some little more chatting and prasadam and this and that.
And the kids were left alone. So when Krishna was not under the care of the parents, what He was doing? Immediately approaching the cradle of Radhika. And you know, if you are disabled in one respect, God compensates in other respect. If you are blind, your ear will be very sharp. Or if you lose your smell, then the taste will be strong. If there is some lack, always there is a compensation. So the little girl in the cradle, without watching and seeing, could understand: “Something important is happening!” Have you ever had the feeling of “somebody is watching me”? Right, you didn’t see, but you felt that “somebody is observing me.” Sometimes you just feel the power emanating from the persona and you can fix it:”O yes, that was it!”
So Radhika had her eyes closed, but She was compensated in a grand scale – She was so sensitive, that immediately She understood: “Something is happening around Me.” And Her feelings and Her sensitivity were so highly arisen, that She wanted to know, She wanted to understand who is there. And all of a sudden Her handicap just disappeared, She could open up the eyes. So She was not blind, She had the eyes, but the lids were closed. But at that moment when Krishna approached Her cradle She opened Her eyes. And what was the first thing that She saw in Her life? God. “My beloved”.
Just imagine if the first look, the first object that you see when you come in this world, when you take birth, is God in front of you – that would be nice. Our eyes are open – but do we see? Better we close the eyes, may be we will see better. Because our eyes are open to illusion; Radhika’s eyes were closed to the world. Her eyes opened only for Krishna. So we should learn this from Her: we should open the eyes, but only to see Him.
From this story, from this example we should understand also why the saints glorify the Lord: “Now, my Lord, as I had seen You, my eyes, my vision have achieved perfection. O, now I hear Your Holly Name – my ears have achieved perfection. O Gurudev, you have come to my home – my life, my home achieved perfection.”
So this should be the approach – we should close our eyes to the illusion and we should open our eyes to the divine truth.
(B. K. Tírtha Mahárádzs leckéjéből, 2006. szeptember 3, Szófia)
Krsna egy ideig egyedül volt. Mert szülei – Nanda Baba és Jasódá mama – nagyon elégedettek voltak, hogy fiuk született, de barátaiknak – Vrsabhánu királynak és Kírtidá Dévínek – nem volt gyermeke. Teljes volt az életük, de gyümölcs nélküli, gyermek nélküli. Imádkoztak, cselekedtek és vártak, és semmi nem történt. Végül lett egy gyermekük, találtak egy gyermeket. Nagyon elégedettek voltak: „Óh, van egy csodaszép lányunk, nagyon boldogok vagyunk és nagyon szerencsések!” Nem is vették figyelembe, hogy a pici lány vak volt: „Nem számít, meglehet, hogy vak, mégis nagyon boldogok és elégedettek vagyunk.”
Tudjátok, Indiában a szemek szépségét a lótuszvirághoz hasonlítják. A szülők szeretete pedig oly nagy, hogy még ha a gyermek a sors vagy a rossz szerencse miatt vak is, előfordul, hogy mégis Padmalócsanának, Lótuszszeműnek hívják. A szülők szeretete még a vak gyermeknek is gyönyörű szemeket ad. Szemük akkor is észleli a szépséget, ha híján vannak a jó szerencsének.
Vrsabhánu király és felesége tehát teljesen elégedettek voltak: „Oly sok megpróbáltatás után végre lett egy lányunk!”. A hír hamarosan el is terjedt Vrndávanban. És tudjátok, ha gyermek születik, a család vendégeket hív. Meg akarják osztani az örömüket: „Gyertek, csatlakkozzatok az örömünkhöz! Kérünk, adjátok áldásotok a gyermeknek.” Ez egy csodálatos elv, hogy bármikor is legyen egy kis örömünk, hívjunk meg másokat is és osszuk meg velük. Ily módon növekedni fog. És ha nehézségeid vannak, akkor is meghívhatsz másokat, vagy legalább próbáld meg megosztani néhány jó baráttal, mert ily módon aggodalmaid csökkenek majd.
Vendégeket hívtak tehát, hogy megoszthassák örömüket. És tudjátok, Vrndávanban mindenki nagyon érzékeny és udvarias, ezért hát Jasódá mama és Nanda Baba sem fejezte ki bánatát azért, mert a kislánynak nem volt nyitva a szeme. Tudjátok, amikor valamilyen érzékeny kérdésről van szó, megpróbálunk felülkerekedni a problémán, mondunk néhány szép szót és utána választunk valami más témát. Megérkeztek tehát és kifejezték örömüket: „Óh, olyan szerencsések vagyok, hogy van egy gyermeketek…” aztán pedig beszélgettek még egy kicsit, praszádamot fogyasztottak stb.
A gyermekeket pedig egyedül hagyták. Amikor tehát Krsna nem volt szülei felügyelet alatt, mit csinált? Azonnal megközelítette Rádhiká bölcsőjét. És tudjátok, hogy ha valamilyen fogyatékkal éltek, az Úr más téren kompenzálja azt. Ha valaki vak, az nagyon éles fülű. Vagy ha elveszíted a szaglásod, felerősödik az ízlelésed. Ha valamiből hiány van, mindig ott a kompenzáció. A kislány a bölcsőben tehát, anélkül, hogy látta volna, megértette: „Valami fontos történik!” Volt már valaha olyan érzésetek, hogy „valaki néz”? Így van? Nem láttad, de érezted, hogy „valaki figyel”. Néha csak érzed a személyből áradó erőt, és aztán jössz rá, hogy mi is volt az.
Rádhikának tehát csukva voltak a szemei, de ezt nagymértékben ellensúlyozta, hogy olyan érzékeny volt, hogy azonnal megértette: „Valami történik körülöttem.” Érzései és érzékenysége annyira felerősödtek, hogy tudni akarta, meg akarta érteni, hogy ki van ott. És hírtelen elmúlt a fogyatékossága. Ki tudta nyitni a szemeit. Nem volt tehát vak, megvoltak a szemei, de szemhéja zárva volt. Azonban abban a pillanatban amikor Krsna megközelítette a bölcsőjét, kinyitotta a szemét. És mi volt az első dolog, amit életében látott? Az Úr. „Az én szeretettem.”
Képzeljétek csak el, hogy az első pillantás, az első dolog, amit megláttok ebben a világban, amikor megszülettek az az Úr. Az szép lenne. Nyitva vannak a szemeink, de látunk vajon? Lehet, hogy jobb ha becsukjuk a szemünket, lehet, hogy jobban fogunk látni. Mert a szemeink az illúzióra nyitottak. Rádhiká szemei zárva voltak a világára, csakis Krsnára voltak nyitottak. Tanuljuk ez el Tőle: nyissuk ki szemünket, de csak azért, hogy Őt (Krsnát) láthassuk.
Ebből a történetből, ebből a példából megérthetjük azt is miért dicsőítik a szentek az Urat: „Most, Uram, hogy láttalak Téged, szemeim, látásom, elérték a tökéletességet. Most, hogy Szent Nevedet hallhatom, füleim elérték a tökéletességet. Gurudév, eljöttél otthonomba, életem, otthonom, elérte a tökéletességet.”
Ilyen legyen tehát a megközelítésünk, zárjuk be szemünket az illúzióra és nyissuk ki az isteni igazságra.
(от лекция на Б.К.Тиртха Махарадж, 3 септември 2006, София)
Известно време Кришна бил сам. Защото Неговите родители – Нанда Баба и Майка Йашода – били много щастливи да имат син, но техните приятели – Цар Вришабхану и Киртида Деви – нямали деца. Животът им бил много пълен, но си оставал безплоден. Те се молели, правели какво ли не и все чакали, чакали… но нищо не се случвало. Накрая обаче се сдобили с бебе, намерили го. Били много радостни: “О, имаме си прекрасно момиченце, толкова сме щастливи, какъв късмет!” Дори не обърнали внимание че малкото момиче е сляпо: “Няма значение, какво като е сляпо, толкова сме щастливи и доволни!”
Знаете ли, в Индия сравняват красотата на очите с лотосово цвете. И обичта на родителите е толкова голяма, че дори ако детето за беда е сляпо, те могат да го нарекат Падмалочана – Лотосооката. Любовта на родителите рисува красиви очи дори на сляпото дете. Очите им съзират красотата дори там, където липсва добрата съдба.
И тъй, Цар Вришабхану и жена му били много радостни: “След толкова много терзания, най-сетне си имаме момиченце!” Скоро вестта се разнесла из Вриндавана. И както знаете, когато в семейството има новородено бебе, се канят гости. Родителите искат да споделят щастието си: “Елате, включете се в радостта ни! Моля, дайте и вие благословиите си на детенцето ни!” Това е много красив принцип – когато сме щастливи, да поканим хората да споделят щастието ни. по този начин то нараства. А ако имаме някакви проблеми, също може да поканим хора, или поне да опитаме да споделим с някои близки приятели, защото така мъката намалява.
Така и те поканили гости за да споделят щастието си. Във Вриндаван всички са много деликатни и възпитани, затова Майка Йашода и Нанда Баба не изразили съжалението си, че момиченцето е сляпо. Знаете, когато има някакъв болезнен въпрос, човек се опитва някак да надмогне проблема, казва някоя добра дума и после сменя темата. Така и те се приближили, показали радостта си: “О, какъв късмет че най-сетне си имате детенце…”и после отишли да побъбрят и да похапнат прасадам.
А децата останали сами. И когато Кришна вече не бил под взора на родителите си, какво направил? Незабавно се доближил до люлката на Радхика. А знаете, ако си ощетен в едно отношение, Бог те е благословил в друго. Ако си сляп, слухът ти ще е остър. Ако е нарушено обонянието ти, вкусът ще е по-силен. Когато има някаква липса, винаги има и компенсация. Тъй и малкото момиченце в люлката, без да надзърта и да гледа, веднага разбрало, че става нещо важно. Имали ли сте някога чувството, че някой ви гледа? Не виждате, но долавя, че някой ви наблюдава. Понякога просто усещате като че някаква сила се излъчва от него и тогава разбирате: “Ето кой е.”
И така, очите на Радхика били затворени, но тя била компенсирана с такава силна чувствителност, че начаса разбрала: “Около Мен става нещо.” Чувствителността и сензитивността Й толкова се изострили, че тя поискала да узнае кой е там. Внезапно недъгът й просто изчезнал и Тя отворила очи. Тя не била сляпа, имала си очи, но просто клепките Й били затворени. Но в мига в който Кришна се приближил до люлката й, Тя прогледнала. И кое било първото нещо, което зърнала в живота си? Бог. “Моят любим.”
Само си представете ако първата гледка пред очите ви когато се родите в този свят е Господ – това би било прекрасно. нашите очи са отворени, но дали виждаме? По-добре да ги затворим, може да видим по-добре. Защото очите ни са отворени за илюзията; а очите на Радхика били затворени за света. Нейните очи се отворили само за Кришна. Трябва да научим това от Нея: нека отворим очи, но единствено за да Го съзрем.
От тази история, от примера й, можем да разберем също и защо светците славят Бога по следния начин: “Сега, мой Господи, когато те видях, очите ми, разбирането ми постигнаха съвършенство. Сега чух Твоето Свято Име – ушите ми постигнаха съвършенство. О Гурудев, ти дойде в моя дом – животът ми, домът ми постигнаха съвършенство.”
Такъв трябва да бъде подходът ни – да затворим очи за илюзията и да ги отворим за божествената истина.
(Conferencia de B.K.Tirtha Maharaj, el día 3 de septiembre 2006, en Sofía)
Durante cierto Tiempo Krishna Permaneció solo. Es que sus padres – Nanda Baba y Madre Yashoda – se sentían muy felices con tener un hijo, pero sus amigos – el Rey Vrishabhanu y Kirtida Devi – no tenían hijos. Su vida estaba llena pero quedaba yerma. Rezban, hacían cualquier cosa y siempre estaban esperando… pero en vano, nada ocurría. Sin embargo en fin alcanzaron tener hijo, lo han hallado. Se sentían muy alegres: “Oh, tenemos una niña preciosa, somos tan felices, ¡qué suerte!”. Ni se dieron cuenta que la niña era ciega. “No importa, qué más da si es ciega, estamos felices y contentos!”
Sabéis que en India la belleza de los ojos se compara con la flor de lotos. Y el amor de los padres por su hija era tan grande que la llamaron Padmalochana – La niña con ojos de loto. Es que el amor de los padres le dibuja ojos de loto a su niña ciega. Sus ojos ven la belleza allí donde hace falta la buena suerte.
Así es que el Rey Vrishabhanu y su esposa estaban muy alegres: “¡Después de tantas duras penas por fin tenemos una niña!”La noticia se propagó rápidamente por Vrindavana. Y como sabéis cuando hay un neonato en la familia se convidan huéspedes pues los padres desean compartir su felicidad. “¡Venid a compartir nuestra alegría! Hacednos el favor y bendecid a nuestra hijita!”. Se trata de un buen principio – siendo felices, invitamos a la gente para compartir la felicidad y de este modo la felicidad va creciendo. Y si tenemos problemas, también podemos invitar a la gente o podemos tratar de compartir la pena con amigos y de tal modo reducirla.
De modo que ellos convidaron a numerosos huéspedes para compartir su felicidad. En Virindavan todos son delicados y bien educados y por esta razón Madre Yashoda y Nanda Baba no se lamentaron de que la niña era ciega. Ya sabéis que cuando hay un problema doloroso uno trata de superarlo diciendo algunas buenas palabras y luego cambia de tema. Y los convidados se acercaban manifestando su alegría: “Oh, qué Buena suerte os ha tocado y por fin tenéis una hijita…” Luego se alejaban a charlar y a comer prasadam.
Los niños se quedaron solos. Y cuando Krishna ya no se encontraba bajo la mirada de sus padres ¿qué es lo que hizo? Sin tardar se acercó a la cuna de Radhica. Pero como ya es sabido si estás perjudicado en algo, Dios te bendice en otra cosa. Si eres ciego, en cambio tienes perfectos oídos. Si está perturbado tu olfato, en cambio percibes intensamente los sabores. Siempre cuando algo te hace falta hay compensación. Así que la niña en su cuna sin asomarse para mirar se dio cuenta de que ocurría algo importantísimo. ¿Habéis sentido alguna vez que alguien le está mirando? Sin ver ni mirar os dais cuenta que alguien os está observando. A veces sentís simplemente que de esta persona se desprende una fuerza y entonces comprendéis: “Oh, sí, ha sido El”
De modo que Radhica tenía los ojos cerrados pero en compensación tenía los sentidos muy agudos y ella quiso saber quién estaba a su lado. De repente su tara se desvaneció y ella abrió sus ojos. En efecto ella no estaba ciega, tenía ojos pero sus párpados estaban cerrados. En el mismísimo instante cuando Krishna se había acercado a su cuna ella comenzó a ver. ¿Y qué es lo que vio por primera vez en su vida? Fue Dios. “Es mi amado. “
Imaginadlo por un instante que maravilla sería si lo primero que veis al nacer en este mundo fuese Dios: pues tenemos los ojos abiertos pero ¿acaso vemos? ¿No sería mejor cerrar los ojos y así talvez viéramos mejor? Porque tenemos los ojos abiertos para la ilusión mientras que Radica tenía los ojos cerrados para este mundo. Sus ojos se abrieron nada más para ver a Krishna. Debemos aleccionarnos con ella: abramos nuestros ojos únicamente para mirar a El.
Con esta historia ejemplar podemos comprender también porqué los santos alaban a Dios de este modo: “Es ahora Dios mío que al verte mis ojos y mi entendimiento alcanzaron la perfección. Ahora que he oído Tu Nombre Santo – mis oídos alcanzaron la perfección. Oh Gurudev, tú has llegado a mi casa – mi vida así como mi casa alcanzaron la perfección. ”
Esta debe seguir siendo nuestra actitud – debemos cerrar los ojos para la ilusión y debemos abrirlos para la Divina Verdad.
